Час для України почати. Стаття Стівена Пайфера в газеті International Herald Tribune

Минулої п’ятниці в штаб-квартирі НАТО Міністр закордонних справ України представив заявку від свого уряду щодо плану дій з набуття членства України який, як сподівається Київ, буде схвалено, коли 26 лідерів Альянсу зустрінуться в Бухаресті у квітні.

У НАТО мають сказати “так”.

Метою розширення НАТО з середини 90-х є досягнення більш широкої, більш безпечної Європи. Це привело Альянс до рішення прийняти Польщу, Чеську республіку та Угорщину в 1999 році й ще 7 країн Балтії та Центральноєвропейських країн у 2004 році. Ці рішення зробили Європу більш стабільною та інтегрованою, й підкріпили значні демократичні й економічні перетворення, створені новими країнами-членами.

Політика “відкритих дверей” розпочата НАТО в 1997 році передбачає, що будь-яка європейська країна, яка відповідає стандартам Альянсу й може сприяти євро-атлантичній безпеці, може бути розглянута щодо перспектив членства. План дій з набуття членства, або ПДЧ, не гарантує членства, але забезпечує напрямок подальшої інтеграції України в Європу, й активізує проведення внутрішніх реформ. ПДЧ не є заявкою щодо членства; українські лідери повідомили, що виборці України матимуть можливість висловити свою думку щодо членства в НАТО на референдумі, але до цього Київ вирішив подати таку заявку.

Надання Україні ПДЧ на cаміті в Бухаресті буде повністю співпадати з політикою Альянсу. Це підвищить Європейську безпеку та стабільність. Це заохотить більшість українців, які хочуть тіснішої інтеграції з Європою. Крім того, жоден з аргументів проти не витримує критики.

Дехто міг би стверджувати, що Київ не готовий здобути членство в НАТО. Це невірно. У України стільки ж здобутків в царині демократичних, економічних та військових реформ, скільки й у Румунії, Болгарії, Словаччини та Албанії, коли вони приєднались до ПДЧ в 1999 році. Крім того, наприкінці 2005 року внаслідок Помаранчевої Революції багато хто в НАТО розглядав ПДЧ для України як значний поступ вперед на саміті Альянсу в листопаді 2006 року. Але в той час, український прем’єр-міністр Віктор Янукович втратив таку перспективу. Однак сьогодні об’єднана українська виконавча влада, підтримана коаліцією більшості в Парламенті бажає приєднання до ПДЧ. Останні два роки Україна продовжувала й надалі покращувати демократичну ситуацію, поглиблюючи військову реформу й провівши двічі вільні парламентські вибори та мирно передавши владу.

Хтось може заперечити, що населення України не підтримує вступу до НАТО. Можливо. В той час як опитування показують, що тільки близько 1/3 українців на даний момент підтримують членство в НАТО, суспільна підтримка приєднання до НАТО в таких країнах як Словаччина та Словенія була аналогічно слабшою в 1999 році. Ці дві країни використали ПДЧ для поширення підтримки в суспільстві. Українські можновладці зазначили, що вони робитимуть так само.

Скептики можуть стверджувати, що Україна буде мало корисною для Альянсу - тільки як додатковий буфер безпеки. Це помилкове твердження. Київ продемонстрував що має значний військовий потенціал й політикам слід його використовувати. Останніми роками українські військовики забезпечували Альянс стратегічними повітряними перевезеннями, часто тісно співпрацюючи з військами НАТО в миротворчих операціях на Балканах та й у інших регіонах, українські військовики зробили значний внесок в коаліційні наземні сили в Іраку протягом 2004-2005 років. Україна може стати ключовою складовою євро-атлантичної безпеки.

Врешті решт, дехто побоюється, що підготовка України до членства в НАТО спровокує нове напруження з Росією. Треба бути об’єктивним. Кремль не вітатиме цей крок ні зараз, ні будь-коли у осяжному майбутньому. Але нічого запропонувати, окрім утримуватися від дій, що невідкладно змусять Москву шукати більш прийнятної позиціїї з таких питань як Косово.

Справді, враховуючи російський фактор, блокування ПДЧ тільки підтримає роздратовану поведінку Росії. Минулого року Москва призупинила свою участь у Договорі про обмеження звичайних сил у Європі, побоюючись визнавати Південну Осетію та Абхазію незалежними державами та протестуючи проти націлювання ядерних ракет на Центральну Європу.

НАТО не становить загрози для Росії. Нажаль, російська зовнішньополітична еліта вважає НАТО за супротивника. В той час як НАТО слід залучати Москву, пропонуючи нові форми співпраці, власне росіянам вирішувати, чи вважати НАТО за ворога.

Таким чином, лідери НАТО мусять вітати заявку України і дати позитивну відповідь в Бухаресті. Щось менш значиме було б руйнуванням 10 річної політики Альянсу, воно перешкоджатиме тим політикам у Києві, які хочуть удосконалити Україну, й можливо втратить можливість поширити процес формування більш широкої, більш безпечної Європи.

Стівен Пайфер, старший радник Центру стратегічних і міжнародних досліджень. Колишній Посол США в Україні в 1998-2000 роках. Дипломат у відставці.

Четвер, 24 січня, 2008